Головна сторінка

Часу І простору в історичних романах



Скачати 393.93 Kb.
НазваЧасу І простору в історичних романах
Сторінка1/3
Дата конвертації22.03.2016
Розмір393.93 Kb.
ТипАвтореферат
  1   2   3

кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка


КРАВЧЕНКО Олена Вікторівна
УДК 811.161.2:81’42’161.2

МОВНО-ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ВЕРБАЛІЗАЦІЇ

ЧАСУ І ПРОСТОРУ В ІСТОРИЧНИХ РОМАНАХ

ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
10.02.01 – українська мова


Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Кіровоград – 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України.


Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор

Семенець Олена Олександрівна

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка,

завідувач кафедри видавничої справи та редагування.


Офіційні опоненти:

– доктор філологічних наук, професор

Струганець Любов Василівна,

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,

завідувач кафедри методики викладання української мови і культури мовлення;
– кандидат філологічних наук, доцент

Черевченко Олександр Миколайович,

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини,

доцент кафедри української мови.

Захист відбудеться 30 березня 2010 р. о год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.03 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка, 25006, м. Кіровоград , вул. Шевченка, 1.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1.
Автореферат розісланий 25 лютого 2010 р.
Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т. А. Огарєнко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Час і простір є необхідними атрибутами існування всіх предметів і процесів матеріального світу, важливими складниками життя й свідомості людини, універсальними категоріями буття, що завжди викликали інтерес і були предметом аналізу для вчених різних галузей знань і доcі залишаються об’єктом наукових розвідок. Основна увага до категорій часу й простору приділяється в системі наук природничого циклу, що розглядають їхні фізичні, математичні, астрономічні аспекти. Своєрідне бачення часу й простору простежується в різноманітних філософських концепціях, у яких вироблено методологію дослідження цих категорій.

У лінгвістиці переважають напрямки, які презентують окреме вивчення часу й простору. Так, час здебільшого аналізується в граматичному аспекті (О. В. Бондарко, М. В. Всеволодова, Г. О. Золотова, Ю. С. Маслов), тоді як вивчення простору представлене більшою мірою семантичним аналізом у працях О. С. Кубрякової, М. М. Мирончук, К. В. Рахіліної та інших. Сучасне мовознавство потрактовує час і простір як фрагменти мовної картини світу. Останнім часом особливої популярності набув лінгвокультурологічний аспект аналізу, що враховує мовні й культурні особливості сприйняття й відображення, концептуалізації та реалізації часу й простору, репрезентований дослідженнями Ю. Д. Апресяна, Н. Д. Арутюнової, А. Вежбицької, Т. В. Булигіної й О. Д. Шмельова, Ю. С. Степанова та інших.

На сучасному етапі розвитку лінгвістики спостерігається зацікавленість у вивченні текстових категорій часу й простору в різних їхніх аспектах (історичному, філософському, власне мовному, психологічному). Проблема дослідження текстових категорій часу й простору посідає одне з центральних місць у філологічних розвідках Д. С. Лихачова, Ю. М. Лотмана, В. М. Топорова, І. Р. Гальперіна, І. М. Кобозєвої, М. П. Крупи, О. С. Яковлєвої та інших. Проте в названих дослідженнях представлений окремий аналіз художнього часу та художнього простору, а праці, присвячені вивченню хронотопу, мають переважно літературознавчий характер.

З огляду на новітні тенденції в науці, пов’язані з інтегрованою універсальною методологією дослідження багатокомпонентних систем, якою і є художній твір, особливої актуальності набуває його розгляд як складної відкритої нелінійної динамічної системи, у якій прослідковуються механізми самоорганізації. Дисертаційна робота орієнтована на основні засади синергетики – нового напряму розвитку наукової думки, що визначає принципи динаміки й самоорганізації складних відкритих нелінійних систем і пояснює загальний розвиток системи як наслідок взаємодії її компонентів.

Синергетична методологія реалізується в лінгвістиці, зокрема, в теоріях дискурсу (В. Г. Борботько), лінгвістичної типології (І. П. Даниленко), концепціях вивчення ідіолекту письменника (О. О. Семенець). Новий напрям скерований на вироблення трансдисциплінарної методології для пояснення взаємозалежності макро- та мікрорівнів в організації складної системи: не тільки визначуваності компонентів та їхніх функцій з погляду цілого, а й виникнення певних макроскопічних явищ унаслідок нелінійної взаємодії елементів мікрорівня організації системи.

Актуальність дисертаційного дослідження полягає в необхідності аналізу художнього часу й простору як системотворчих компонентів нелінійної системи дискурсу і художнього світу, створеного письменником, визначення їхніх функцій у процесі самоорганізації, спрямованої на вираження художнього змісту в межах конкретного жанру в ідіолекті письменника.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає комплексній науковій темі кафедри української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка “Актуальні проблеми лексикології й граматики української мови” (№ 0204V000690).

Метою дисертаційної роботи є встановлення закономірностей вербалізації художнього часу й простору як компонентів складної нелінійної нерівноважної системи художнього дискурсу, визначення їхньої ролі в процесі самоорганізації системи в історичних романах Павла Загребельного.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

  1. дослідити мовно-філософські аспекти репрезентації часу й простору в аспекті хронотопу художнього твору;

  2. обґрунтувати теоретичні засади розуміння художнього твору як складної відкритої нелінійної нерівноважної системи; окреслити значення художнього часу й простору як системотворчих чинників;

  3. простежити мовно-філософські аспекти вербалізації художнього часу й простору як компонентів складної нелінійної системи художнього твору в стані гомеостазису в історичних романах Павла Загребельного, розглянувши їхнє значення з позицій встановлення ступеня нерівноважності, який детермінує загальносистемну динаміку;

  4. визначити моделі якісних змін у процесах самоорганізації системи художнього твору, викликаних взаємодією її часово-просторових компонентів, трансформацій значень хронотопу під дією стохастика, що має часовий або просторовий характер, у дискурсі історичних романів Павла Загребельного.

Об’єкт дослідження – ідіолект Павла Загребельного в аспекті особливостей формування хронотопу в історичних романах письменника.

Предметом дослідження виступають процеси самоорганізації, наростання внутрішньої системної енергії, якісні перетворення в системі художнього дискурсу як результат взаємодії часового та просторового системних компонентів в історичних романах Павла Загребельного.

Матеріалом дослідження є історичні романи Павла Загребельного "Диво", "Євпраксія", "Первоміст", "Смерть в Києві", "Роксолана", "Я, Богдан". Вибір матеріалу зумовлений важливістю творчого доробку письменника в історичному розвитку української літератури, а також тим, що, незважаючи на інтерес лінгвістів до ідіолекту Павла Загребельного, особливості хронотопу його творів досі не були предметом дослідження у вітчизняному мовознавстві. Опрацьовано загалом 3230 сторінок творів письменника, зібрано й проаналізовано 4589 прикладів-ілюстрацій.

Методи дослідження. Відповідно до складності об’єкта дослідження, дисертацію побудовано на ґрунті інтегративного підходу, в основі якого – засади синергетичної методології, традиційної лінгвістики, філософії мови. Під час визначення змістового навантаження в художньому тексті мовних одиниць на позначення часово-просторових відношень використано метод дистрибуції, зокрема його контекстологічний компонент. У процесі виведення моделей якісних перетворень хронотопу застосовувався метод формалізації. Проте основну функцію в розвідці виконує метод потрактування лексичних і граматичних значень, що, в поєднанні із синергетичною методологією, набуває нового звучання.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що до наукового обігу введено значну частину нового матеріалу, який уперше підлягає всебічному лінгвістичному вивченню; здійснено комплексне дослідження часу й простору в межах визначеного жанру в ідіолекті письменника; розглянуто семантичні й граматичні можливості системних компонентів з локально-темпоральним значенням у процесах самоорганізації; виокремлено моделі якісних перетворень хронотопу під дією часово-просторових системних чинників, що визначають змістову динаміку в історичних романах Павла Загребельного.

Теоретичне значення дослідження зумовлене розширенням сфери лінгвістичної синергетики, обґрунтуванням системотворчої сутності текстових категорій часу й простору. Універсальність отриманих результатів розгляду мовно-філософських аспектів вербалізації часопростору дає можливість їхнього використання у вивченні ідіолекту інших письменників.

Практична цінність одержаних результатів – у можливості їхнього застосування в подальших дослідженнях з лінгвосинергетики, лінгвістики тексту, стилістики, а також у їхньому використанні під час викладання навчальних курсів і спецкурсів з названих дисциплін. Проведений аналіз формує підґрунтя глибшого розуміння історичних романів Павла Загребельного, що може сприяти оптимізації вивчення його творчості у школах різних рівнів.

Апробація дослідження. Основні теоретичні положення дисертації, а також практичні результати дослідження обговорювалися на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу кафедри української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2005–2009 рр.), були представлені в наукових доповідях на всеукраїнських та міжнародних конференціях: VІ Міжнародній науково-практичній конференції "Мова і культура" (Київ, 2007), Міжнародній науково-практичній конференції "Актуальні проблеми філології та перекладознавства" (Луцьк, 2008), Всеукраїнській науковій конференції молодих учених "Іноземна філологія у XXI столітті" (Запоріжжя, 2008), Міжнародній науковій конференції "Лінгвалізація світу: теоретичний і методичний аспекти" (Черкаси, 2008).

Публікації. За матеріалами дисертаційної праці опубліковано 5 одноосібних статей у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, що налічує 210 позицій.

Загальний обсяг роботи – 206 сторінок, із яких 186 сторінок основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, вказано джерела фактичного матеріалу, схарактеризовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення отриманих результатів, висвітлено їхню апробацію, окреслено структуру роботи.

У першому розділі "Філософські аспекти мовного вираження часу й простору" розглядаються сутність категорій часу і простору та їхня роль у системній організації ідіолекту письменника. Проаналізовано й переглянуто наявні в мовознавстві погляди на вербалізацію часу й простору, встановлено лінгвофілософський зміст просторових і часових значень протяжності, дискретності, антропоцентричності, перервності / неперервності, осяжності / неосяжності, визначено особливості мовної категорії дейктичності, її зв’язок з поняттями часу й простору, досліджено хронотоп як нерозривне поєднання художнього часу й простору на матеріалі дискурсу історичних романів Павла Загребельного.

Час та простір – фундаментальні категорії буття, які мають об’єктивний характер, невіддільні від матерії, пов’язані з її рухом і одна з одною, кількісно і якісно невичерпні. Студіюванням природи художнього часу й простору займалися чимало лінгвістів. Завдяки напрацюванням Ю. Д. Апресяна, Н. Д. Арутюнової, О. В. Бондарка, Т. В. Булигіної й О. Д. Шмельова, О. В. Падучевої, В. М. Топорова, К. С. Яковлєвої та інших був обґрунтований комплекс семантичних і граматичних аспектів вербалізації часопростору. Простір пов’язують з ознаками тривимірності, метричності й топологічності (І. М. Кобозєва), точковості, лінійності, площинності, об’ємності, вертикальної або горизонтальної спрямованості (Ю. М. Лотман), антропоцентричності (В. Г. Гак), заповненості чи незаповненості (О. С. Кубрякова). У мовленнєвому уявленні взаємодіють, формуючи складний семіотичний механізм, різноманітні типи простору: реальний, перцептивний і концептуальний, фізичний, геометричний, абсолютний і відносний, порожній, абстрактний, антропоцентричний, соціальний, міфологічний, художній тощо.

Мовознавці називають різні засоби вираження просторової семантики: прийменники, відмінкові закінчення, дієслова (передусім дієслова локалізації в просторі, руху й переміщення), дієслівні префікси, прислівники, підрядні частини речень. І. М. Кобозєва зауважує, що на рівні слів і конструкцій відбувається кодування просторових властивостей і відношень, а найбільш яскраво топологічність простору виявляється в семантиці просторових прийменників, які ідеалізують просторові характеристики об’єктів і схематизують відношення між ними, абстрагуючись як від специфічної форми й величини, так і від відстані між ними. Категорія простору в мові загалом і в мові художнього твору зокрема знаходить реалізацію як у лексичних, так і в граматичних мовних засобах, які, поєднуючись та взаємодоповнюючи один одного, створюють складну багатокомпонентну структуру, що втілює мовну картину світу і має індивідуальну специфіку, яка в художньому творі великою мірою залежить від ідіостилю письменника.

У зв’язку із застосуванням когнітивного аналізу, вивченням мовної картини світу з її національно-специфічними особливостями, мовні одиниці з просторовою семантикою розглядаються в аспекті виділення просторових моделей. Серед них – модель замкненого простору: І тоді в цьому замкненому, загадковому світі починалося пекло. До вогню незмога було доступитися, він панував неподільно під вічними склепіннями базару (Роксолана); відкритого простору: Кадрига скрадалася уздовж берега, не відважуючись пуститись на широкий простір цього переповненого водою великих слов’янських рік моря, непроглядного у глибинах (Роксолана); просторової рамки, єдиною функцією якої є відмежування одного простору від іншого: Дорогу перетяло невисоке гірське пасемце, а за ним була затишна долина (Роксолана).

Явище часу концептуалізоване мовою. Художньому світу історичного роману притаманні показники зовнішнього часу (хронографія: Сімнадцятого січня 1524 року в соборі святого Петра під час відправи, яку вів сам папа, відвалився від колони великий камінь і впав до ніг римського первосвященика (Євпраксія); хронологія: На дев’ятий день молоду мали вивезти з Баб-Ус-Сааде й передати в дім молодого (Роксолана); хронометрія: Роксолана сиділа упродовж усього прийому на троні Османів поруч із Сулейманом мовчки, з сухими очима (Роксолана)) та внутрішнього часу (лексеми, що проектують події на внутрішній світ (час, мить, миттєвість, вічність): Вісім місяців були як вісім віків, як вічність (Роксолана)). Зображення часового плану повідомлення в історичних романах Павла Загребельного досягається шляхом поєднання всіх компонентів зовнішнього та внутрішнього часу.

У художньому дискурсі представлені чотири основні моделі часу: циклічна, співвідносна з описом закономірних повторюваних подій; спіралеподібна, що передбачає розвиток зі збереженням диференційної особливості; історична, у якій людина постає активною відносно часу (у тексті така модель утілюється з використанням конкретних дат, назв історичних подій, що дозволяє пов’язати художній час із часом реальної дійсності); лінійна модель, що сприяє усвідомленню послідовності чи непослідовності подій, визначає напрямок їхнього розвитку.

У сучасній філологічній науці концепт часу інтерпретується в поняттях граматичного і художнього часу, а також у категоріях темпоральності, аспектуальності, таксису. Окрім дієслівної категорії часу, існує низка мовних засобів – виразників темпоральності в художньому світі, зокрема це прислівники часу: Та вже завтра ота пишнота осиплеться безслідно (Євпраксія); підрядні часові предикативні частини: Коли відпустив євнуха, Ібрагім пошкодував, що не звелів дати тому хльости бодай для годиться (Роксолана); назви історичних подій, що співвідносяться з певним часом: Коли в 1637-му Владислав одружувався з австрійською принцесою Цецілією Ренатою, Ян Казимір <...> служив полковником у армії, був учасником Лотарінгської кампанії (Я, Богдан).

Не менш важливу роль у творенні часово-просторової системи художнього світу відіграє граматична категорія аспектуальності. У дискурсі історичних романів Павла Загребельного відмінності в аспектуальній семантиці дієслів реалізуються низкою протиставлень, до яких належать протиставлення дії в самому процесі її виконання, становлення, розвитку – готовому факту, стрибку, цілісності дії: Кадрига пливла і без весел, вільно й охоче, так, ніби раділа своєму віднайденому вмінню прибувати до рідного міста (Роксолана); протиставлення тенденції до певного факту, спроби чи намагання досягти певного результату – реальному здійсненню цього факту, досягненню результату, успіху дії: Так колись хотілося йому дістатися серця пущі, дістатися до найнижчого низу, а коли потім випадком опинився там, то виніс звідти свавільне відчуття молодечих буйнощів (Диво); протиставлення невизначеної тривалості перебігу дії – миттєвості дії чи обмеженої відомими (більшими або меншими) періодами тривалості її перебігу: З Угорщини повільна, неповоротка, але вперта сила Сулейманова сунула на Відень. Лише на початку жовтня султанські війська обступили нарешті місто (Роксолана). Закономірно, що категорія аспектуальності знаходить вираження не тільки в системі граматичних дієслівних категорій доконаного й недоконаного видів, а й у царині інших мовних засобів, насамперед семантичних розрядів дієслова, критерієм визначення яких є схожість у типах перебігу дії. Периферійними елементами аспектуальності є також недієслівні лексичні показники характеру перебігу дії, що вказують на тривалість, неперервність, моментність, наростання інтенсивності тощо.

Лінгвофілософія часу в художньому дискурсі передбачає розгляд категорії таксису як важливого аспекту формування часово-просторової системи. У художньому світі історичних романів Павла Загребельного таксисні відношення найбільш повно реалізуються у формах граматичного минулого часу. Окрім однорідності в часовому періоді, таксис можливий також за умови однорідності дій з позиції їхньої конкретності / загальності, казуальності (звичайності), типовості у внутрішньо цілісних висловленнях.

Будь-яке висловлення описує певний просторово-часовий процес, що розгортається в межах локалізації мовленнєвої ситуації. Мовні компоненти в контексті мовленнєвої ситуації вступають між собою в особливі відношення через уживання дейктичних, або вказівних, елементів мови. Проблема дейксиса стала предметом досліджень Ю. Д. Апресяна, К. Бругмана, К. Бюлера, В. Е. Коллінсона, Ч. Пірса, Р. Якобсона. У часово-просторовому аспекті особливого значення набуває точка Origo (я – тут – тепер), що дає можливість усвідомлення часової та просторової локалізації відносно спостерігача:

Що?! – спитав згодом Рудигер.

Там, – пробелькотів Хундертхемде, – там он

Хундертхемде сплюнув з нездогадливості молодого барона.

Там же ж! – страждаючи, спромігся він на вигук (Євпраксія).

Мовленнєвий і наративний плани повідомлення співвідносяться з первинним та вторинним дейксисом. Дискурс історичних романів Павла Загребельного поєднує модель первинного дейксиса, характерну для діалогів, що тлумачиться нами як більш динамічна в плані системної самоорганізації, та наративний вторинний дейксис з менш вираженою самоорганізаційною потенцією.

У художньому дискурсі нерозривна єдність часу й простору виражається через явище хронотопу. Лінгвістика тексту виявляє особливу зацікавленість цією текстовою категорією, потрактовуючи її як важливий компонент художнього твору, що сприяє повній реалізації авторського задуму й певною мірою визначає текстову динаміку відповідно до формального й змістового чинників. Хронотопу художнього твору притаманні такі ознаки:

  1. складна, ієрархічна структура;

  2. єдність і цілісність просторових та часових координат, інтерпретованих як актуальний для художнього твору багатовимірний простір і суб’єктивно зображений час;

  3. спрямоване функціонування, яке полягає в постійному виході часопростору за межі мікрорівня та участі в процесах самоорганізації цілісного художнього твору;

  4. залежність від особливостей мовної картини світу, суб’єктивність зображення в художньому творі;

  5. незавершеність, відкритість до взаємодії з іншими текстовими категоріями, що виражається на всіх рівнях, у тому числі й на власне мовному.

Поняття хронотопу, в якому суб’єктивний час і простір сприймаються як нерозривно пов’язані, необхідне для розуміння системотворчих механізмів, через які відбувається вплив мікрорівнів художнього твору на його макроструктуру, що детермінує стійке й спрямоване функціонування системи.
  1   2   3